Куточок творчості АлРін

Будь моїм світлом,
Тилом,
Закутком.
Будь мені вітром
Попутним,
В спину дми.

Ми дочекались з тобою весни,
Та вона не дала нам достатньо затишку.
Я живу на умовному
Залишку
Тієї любові,
Що рухала нас вперед.

Твої ніжні слова
Як мед.

Швидше б тебе пригорнути до себе…
Я скучила.

Перш, ніж бути комусь притулком,
Постарайся в собі збудувати дім,
Щоб залишитись в затишку,
Коли хтось його покидає.

Без цього душа дуже часто страждає,
Коли людини бажаної поряд немає.

Не відпускає.

Ти мені снишся.
Здається, я й досі сплю.
Я тебе сильно,
До кінчиків пальців,
Люблю.

Тримаю опору в собі,
Аби вірити і чекати.
Хай би що,
В горі й в радості,
Я продовжу
Тебе
Кохати.

Без тебе мені неспокійно.
Ні їсти, ні спати — зась.
З тобою під боком — надійно,
А зараз лиш слово «Тримайсь».

Чекаю, надіюсь, вірю.
Лиш руки і голос — тремтять.
Люблю і плекаю надію —
Недовго мені ще чекать.

Мій дім, океан, мій Всесвіт.
Без тебе і я — не я.
Чекаю на тебе вдома,
Сказати, що я — твоя.

І недосяжні кордони істини
Поки сам собі не наврочиш,
Не визнаєш,
Що в усьому був винен ти.
Закрути поміцніше
Гвинти ці у памʼяті.

Я полюбила тишу.

Гуляти на самоті й розмовляти зі своїм світом.
Я полюбила простір, в якому думки лиш мої,
Тож
Я їх собі залишу
В цій глибині, куди швидкість навколишніх не доходить.

Протоптана стежка далеко не завжди тебе заводить
Туди, куди пройшов той,
Хто її протоптав.
Гарантії тої ніхто ще нікому не дав.

А ти топчи там, де тобі заманеться.
Так, як ти сам захочеш.
Розум не завжди віє Твої думки.
Серця дослухайся, тихо лиш, пошепки…
Ти — сам собі диво наврочиш,
Якщо вмієш почути, вислухати сам себе.

Від чого ти тікаєш, маленька?
І куди ти так жваво біжиш?
Ти частіше буваєш сумненька,
Коли станеш, на місці стоїш.

Які крихти збираєш по світу?
Чи достатньо їх для тепла?
Досвід дав тобі цінну освіту,
Та хотілось би більше… Добра.

«Не спиняйся» — казали люди.
Часто квапиш себе на шляху.
Життя ж Є, тут і всюди,
Якщо місця не дати страху.

Тож, не бійся спинятись, рідненька.
Дай можливість собі відпочить.
І тоді, коли будеш саменька,
Ти продовжиш не бігать, а жить.

Мій художник мене не виткав,
Тільки поспіхом обітнув.
Я живу тепер, як та нитка —
Розірвуся і далі піду.

Його грубі мазки й палітра
Не вписались в мої кордони.
Я вже звикла до того вітра,
Та нещирі холодні фони

Все ж лякають, бо там — безодня,
Я не бачу в ній того дна.
Мабуть, стану тепер грубіше,
Захищатимусь, поки весна

Не розтопить мої молитви,
Не знайде під снігами тінь.
Я стомилася від гонитви.
Стільки образів… Скільки вмінь

Мені треба іще осягнути,
Щоб побачить, що Я — достатня
І я гідна любові й така?
Розумом то не важко збагнути,
А от серцем…
Довіра крихка.

Планую провести Little friendly літературник 20 числа
Кількість місць обмежена: до 15 людисьок, тому пишіть в коментарі і в особисті хто хоче
Час з 18 до 21 десь буде
Вартість — най буде 200 грн

«Ти ніколи не будеш готовою!» —
Кажуть ті, що бояться не рухатись.
Я ж боюсь не себе наслухатись
І звернути у бік,
І піти не туди,
Оббивати пороги, будинки, мости
Поки знов не вернуся
На місце,
З якого усе почалося.

…………………

«Уяви:
До мети
Один лише крок.
А ти все ще сидиш….

Ну й сиди собі далі!»

—

Ось у чому я бачу великий підвох:
«Люди все ще недосконалі»

……………….

Я прийму тебе тінню
І в грім,
І в грозу.
Я приймаю твій гнів,
Весь твій біль,
Всю красу.

Я прийму кожен шрам,
Кожну посмішку,
Подих…

Лиш дозволь полюбити,
Дозволь зберегти…
Бо з любовʼю донизу
(«Нагору» для «знаючих»)
Тебе не зтягти.

Я ж лиш хочу почути
(І почутись у відповідь)
Те, чого у цій тиші/в цім гомоні
Бажаєш, найрідніша для себе, Ти.

Вмикати світло там,
Де надто гучно —
Це як навмисно тихо,
Шепотом,
Беззвучно
Писати водним маркером
На стелі
Теплі слова,
Щоб стало затишно
В оселі.

А дім насправді там,
Де сам перебуваєш.
І поміж світлих гам,
І там, де ти страждаєш.
Храни його в собі,
Носи з собою всюди,
Бо дім насправді — ти
(Не світ і люди).

А світ — це також ти,
Тож Завтра Буде.

Моїм світом колишеться вітер.
Десь в колисці заснуло маля…
Я ховаюсь від всього світу.
Я – природа, я – ліс, я – земля,
Мене бачать усі,
Разом з тим
Не бачать,
Як проношу свій подих
Дарую вітрам…
Скрізь шляхи малювали удачу
Я була й не була в ній.
Я тут і там

Водночас.

Я заснула як те маля.
І не знаю як, врешті, відкрити очі…
Я – природа, я – ліс, я – земля…

Я — природа.
Я — ліс.
Я — земля.

Чи спитає хто про що я торочу?
Чи відчує, що я — не сплю?
Я прокинутись хочу
Й водночас не хочу.
Я боюсь свого світла —
А раптом я когось спалю?

…………….

Я люблю тебе.
Як колишеться…
Та колиска з малям ще тут.
Я люблю тебе.
Легше дишиться…
Я люблю тебе.
Десь у собі.
Я тут.

Найтепліше, що може сказати життя —
«Я ціную твої почуття.
Я люблю в тобі все й з усім.
Я знаходжу в тобі свій дім».

Осінь ходить куточками міста.
В небі темному віє жалем.
Всі питають: «З якого ти тіста?»
І не бачать як я день за днем
Самостійно малюю стежку
Від чужого в своє,
В свій дім.

Я лишаюся завжди в нім.

«Я з тобою» в рази звучить більше,
Ніж «Тримайся, ти ж сильна, вір» —
Від такого стираюсь
До дір.

А із кимось…
Ти знаєш,
Легше.
Як спіткнешся, впадеш — підіймуть.
Кожен раз, як востаннє/вперше
Так чарівно із вірой — приймуть.

І мабуть у цьому лише і суть.

І чути голос, як лине світло
І чути шепіт мого тепла.
Лиш за поїздку я вся розквітла
І стала тою, ким я й була,
Якщо відкинути весь супротив,
Якщо прийняти себе як є.

Я розкриваю свої широти.
Я відчуваю, що щастя Є.
І вся любов, котру зараз бачу,
Усе проміння, що лине в світ
Заполонило мою нестачу.
Я буду світлом – це мій обіт.

Зі мною віра,
Що буде Далі,
Зі мною спокій, затишшя, дім.
Я відчуваюсь ніби в астралі.
Я є у світі, за ним і з ним.

Ми всі потребуємо захисту.
Частіше — шукаємо в інших, Забувши про нашу силу.
Самі ж не даєм своїм крилам
Звільнитися й прорости.

Вдихни.
Видихни.
Відпусти.

Хтось пробирається в наші сни.
Хтось там шукає маленьких нас.
Ти кажеш все ще:
«Настане час…»

Я вірю в тебе.
Я вірю в нас.

Давай вже зараз
І без прикрас.

Не ідеально,
Із помилками,
Хай.

Вдихни повітря
І видихай
Свої тривоги,
Я буду тут.

Я буду доти,
Поки збагнеш,
Що весь мій дотик
Тепла без меж
Іде від тебе
І йде тобі ж.

Видихай, моя люба.
Думки залиш.
Я буду поряд,
Поки ти спиш.

Одного разу моя вчителька математики попросила весь клас вийти на вулицю і прогулятись з нею навколо школи.
«Як давно ви помічали красу навколо? Озирніться, дайте собі час роздивитися. Ви проходите повз цього щодня. І саме тому люди звикають і перестають бачити цінні речі»

Я згадала і вирішила нагадати вам, як цінно бачити красу

Ось трошки того, що останнім часом бачила я:

Мовчання вбиває.
А слово застрягло в горлі.
Нікого немає
Зовні,
Коли місяць
У повні.

Мовчання вбиває.
Ну давай,
Скажи вже хоч слово.
Коли видихаєш,
Тобі повертає мову.
Тож дихай, люба.
Вдихай-видихай
І знову.

Повертайся до себе,
Опускаючи руки,
Розслабляючи плечі,
Спину тримаючи рівно,
До речі,
Вирівнявши свій стан,
Не так хочеться втечі.

Світ хотів моїх слів,
Тож я знов повертаюсь
До речень.

Маю зробити заяву:

Останнім часом я писала дуже мало віршів. Зараз мій світогляд змінюється, тому та мотивація, яка була в моїх попередніх віршах в моїх думках теж трохи змінилася і я хочу дати собі (і тим, хто читає мої вірші) більше підтримки, тож щоб перелаштуватися мені потрібно ще трошки часу, після чого я відроджусь в цьому каналі як фенікс і стану краще)

Не очікуй від себе зайвого.

Так багато про успіх сказано…
Всі спішать кудись ген за край.
Але Твій
Особистий
Рай
Буде ближчим,
якщо не спішити.

По краплинкам,
По сходинкам
Ворушити
Павутинки і шестерні
Метушні
Так не люблять…
Спокій чи хаос?

Дівчинко, дівчинко,
Що з нами сталось?

Усе, що було, ніби розпалось…

— Все добре, не бійся,
Я просто до себе,
Все ж таки,

Докричалась.

Слова не писала так довго…

Тиша будує нове.
Я обираю спокій.
Я обираю живе.