Мій художник мене не виткав,
Тільки поспіхом обітнув.
Я живу тепер, як та нитка —
Розірвуся і далі піду.

Його грубі мазки й палітра
Не вписались в мої кордони.
Я вже звикла до того вітра,
Та нещирі холодні фони

Все ж лякають, бо там — безодня,
Я не бачу в ній того дна.
Мабуть, стану тепер грубіше,
Захищатимусь, поки весна

Не розтопить мої молитви,
Не знайде під снігами тінь.
Я стомилася від гонитви.
Стільки образів… Скільки вмінь

Мені треба іще осягнути,
Щоб побачить, що Я — достатня
І я гідна любові й така?
Розумом то не важко збагнути,
А от серцем…
Довіра крихка.