Розповім вам дещо дурне, бо хто, як не я?

Було нам років по 10, а може, й вже ближче до 11. Вчились ми у школі і мріяли про нових ляльок, кросівки на платформі, роликові ковзани і ще про багато чого іншого. У матеріальній формі. Бажано з блискітками і таке, як у відомих співаків чи акторів. Але навколо — кримська провінція, степ, вітер, грязюка по коліно. І батьки, які лише дивом зводять дебет із кредитом у сімейному бюджеті, і то не завжди їм це вдається.

І от якось моя однокласниця гостювала у бабусі, тусувалась там із місцевими дітьми і привезла звідти нову штуку. Ритуал. Робочий. Інфа сотка. Ну, звичайно, слова «ритуал» ми тоді не знали, обходились без нього, але суть саме така.

Значить, треба пильнувати автівки у полі зору. Щоразу, коли побачиш блакитну, треба торкнутися людини поруч і промовити: «Пятьорка — покупка моя!». Вибачайте, цитата, це було у Криму. Кажу як є. Ну так от. Таких машин треба було побачити і зафіксувати за собою п’ять штук, і тоді можна загадувати бажання: якусь конкретну річ, яку хочеш, щоб дорослі тобі купили. Рахуються автівки, які вдалося побачити під час одного виходу на вулицю. На інший раз набрана кількість не переноситься. Ну і, звичайно, хто перший встиг торкнутися і промовити — того машина. Одноразова історія.

Набрати п’ять таких автівок — це не така проста задача, як може здатися. По-перше, річ у тім, що потрібно мати поруч людину. Бажано подружку, бо дорослі можуть не оцінити, і це довго пояснювати. Також блакитний — колір для машин рідкісний. Такими були лише «Запорожці» і «Москвичі». І ще вантажівки радянського зразка — знаєте, такі, де тільки кабіна блакитна. Ми їх теж рахували, але сумнівались. Так я вам скажу: якщо бачиш блакитного легковика, то є ясність, що спрацює. Але якщо рахуєш лише наполовину блакитну вантажівку, то немає повної впевненості.

Ми як навіжені вдивлялися у транспортні засоби і оце-во: «Пятьорка — покупка моя!». За будь-якої нагоди. Але переважно дорогою до школи і зі школи.

Ну і от п’ятниця, йдемо ми додому. Нам вдається набрати машин на покупки по одній, і ми вже уявляємо себе у тих нових омріяних кросівках, які нам тепер точно скоро подарують. Принесуть на блюдечці з такою самою блакитною облямівкою, як і ті «Запорожці» та «Москвичі».

Понеділок. Зустрічаюсь я з однокласницями — і тут з’ясовується страшне. У суботу, в той самий час, коли батьки забрали мене на город, далеко у степ, де ані автівок, ані подруг, ці самі однокласниці майже цілий день провели на вулиці! У дворі, де жила одна з них! А двір — із панорамним видом на трасу Сімферополь — Євпаторія! З безліччю, безліччю, безліччю блакитних машин, які за той час там проїхали!

Я все розумію. Я вже виросла. У мене немає даних, чи тим дівчатам тоді хоч щось зі списку купили. Наврядчи ж, правильно? Але я потім вчилась в університеті і дізналась термін «недоотриманий прибуток».

Досі буває: коли бачу блакитну машину на вулиці, інколи пробігає в голові думка, що в ту далеку кримську суботу я недоотримала від життя матеріальні з блискітками блага.