27 БЕРЕЗНЯ 1911 РОКУ НАРОДИВСЯ МИХАЙЛО СОРОКА - ОРГАНІЗАТОР ПІДПІЛЛЯ У ТАБОРАХ
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
З КРУТ ДО МОНРЕАЛЮ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОНКЕВИЧА
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
До Українського інституту національної пам’яті надійшло звернення щодо ініціативи Камʼянської міської ради про перейменування провулку, названого на честь загиблого захисника України Олександра Какалюка, з пропозицією присвоїти йому ім’я іншого полеглого воїна - Богдана Сагірова.
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/skasuvannya-rishen-pro-pereymenuvannya-vulyc-na-chest-zahysnykiv-ukrayiny-neprypustyme-pozyciya-uinp?fbclid=IwdGRjcAQwza1jbGNrBDDNpWV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHhDwwNsZ9HN-_eA9Gm55frpPwZ4J9jFeThBdNr2_zgAvm-czFjyXKTXCO6vx_aem_1YBqBkQ9Y5NcZY9DGVsiIA
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/skasuvannya-rishen-pro-pereymenuvannya-vulyc-na-chest-zahysnykiv-ukrayiny-neprypustyme-pozyciya-uinp?fbclid=IwdGRjcAQwza1jbGNrBDDNpWV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHhDwwNsZ9HN-_eA9Gm55frpPwZ4J9jFeThBdNr2_zgAvm-czFjyXKTXCO6vx_aem_1YBqBkQ9Y5NcZY9DGVsiIA
Український інститут національної пам’яті спільно з програмою "Партнерство за сильну Україну" організовує та проводить другу Літню школу "Уроки пам’яті" для вчителів історії закладів освіти Харківської та Чернігівської областей щодо опрацювання в освітньому просторі теми війни Росії проти України.
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/ogolosheno-nabir-vchyteliv-harkivskoyi-ta-chernigivskoyi-oblastey-do-litnoyi-shkoly-uroky-pamyati
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/ogolosheno-nabir-vchyteliv-harkivskoyi-ta-chernigivskoyi-oblastey-do-litnoyi-shkoly-uroky-pamyati
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЧЕСНОМУ ПАТРІАРХУ ПЦУ ФІЛАРЕТУ
Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.
Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.
Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.
Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.
У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.
Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.
Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.
Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.
Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.
Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.
У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.
Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.
19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання тіл загиблих у столиці під Крутами бійців Студентського помічного куреня – цим опікувалася Центральна Рада. Сотні киян вийшли на вулиці, щоб долучитися до жалобної церемонії. Про це писали всі київські газети того часу.
Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?
Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.
Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.
На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.
Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1918-perepohovannya-zagyblyh-pid-krutamy-v-kyyevi?fbclid=IwdGRjcAQopXNjbGNrBCilcGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjzeBDOuKln6kZabCyupEaOgE3YqG4zYa6OdKxQmw-V0Zs7e0SSfoxNEajgj_aem_QC4qG1ucYLujkDcIZOsl9w
Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?
Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.
Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.
На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.
Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1918-perepohovannya-zagyblyh-pid-krutamy-v-kyyevi?fbclid=IwdGRjcAQopXNjbGNrBCilcGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjzeBDOuKln6kZabCyupEaOgE3YqG4zYa6OdKxQmw-V0Zs7e0SSfoxNEajgj_aem_QC4qG1ucYLujkDcIZOsl9w
17 березня народився Вадим Щербаківський (1876–1957) – видатний український учений, який залишив глибокий слід в археології, етнографії, мистецтвознавстві та музейній справі.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
130 років тому, 17 березня 1896 року, народилася Надія Суровцова, журналістка, перекладачка, громадська діячка, авторка відомих мемуарів, жертва сталінських репресій.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
ЗБЕРІГАЧ КИЇВСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО РУСЬ: 180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АДРІАНА ПРАХОВА
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Запрошуємо до участі в конкурсі на здобуття Стипендії імені Едуарда Зуба - ініціативи, спрямованої на підтримку молодих істориків, краєзнавців, журналістів, студентів, які працюють у сфері дослідження та популяризації історії України.
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
12 березня 1916 року (за новим стилем) народилася українська архітекторка Євгенія Маринченко, одна з авторок проєктів відбудови повоєнного Києва.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
12 березня 1863 року народився Володимир Вернадський – один із найвидатніших учених ХХ століття, мислитель, природознавець і перший президент Української академії наук.
Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.
У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.
Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.
На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.
Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.
Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.
Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.
У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.
Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.
На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.
Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.
Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.
ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОГО БЕРЕГУ: 210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА АФАНАСЬЄВА-ЧУЖБИНСЬКОГО
Олександр Афанасьєв-Чужбинський народився в селі Ісківці на Полтавщині в родині дрібного шляхтича.
Після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, як тодішній дворянин, поступив на військову службу, але досить скоро розчарувався у кар’єрі військового і у 1847 році вийшов у відставку поручником. Певний час працював у канцелярії Воронезького губернатора, однак не знайшов себе і на державній службі.
У 1856 році на запрошення князя Костянтина Миколайовича взявся провести етнографічні студії рідного йому Придніпров’я. Завданням було об’їхати особисто прирічкові та приморські області та скласти їхні географічно-етнографічні описи. Протягом експедиції, Афанасьєв-Чужбинський опублікував низку матеріалів у модному тоді форматі «дорожних записок» в часописі «Морський збірник», які присвячені українському Придніпров’ю: «Загальний огляд на побут придніпровського селянина», «Поїздка на дніпровські пороги та на Запоріжжя», «Поїздка у низини Дніпра». Згодом свої напрацювання видав у збірнику «Нариси Дніпра». Афанасьєв-Чужбинський зокрема описав у своїй праці козацькі Січі на Дніпрі, лоцманську громаду з її побутом, традиціями та культурою; зробив детальний опис судноплавства Дніпром.
Другою його етнографічною роботою став збірник «Нариси Дністра», в яких дослідник описав свої мандри Бесарабією. Зокрема, у своїй роботі Афанасьєв-Чужбинський приділив велику увагу побуту українських та молдавських селян, єврейських громад, а також поселень німецьких, болгарських та швейцарських колоністів. Етнограф також багато говорить про старожитності краю, зокрема Хотинську фортецю, Турецьку криницю, скельно-печерні пам’ятки та кургани краю. В «Нарисах Дніпра» він постійно наголошує на важливості археологічного дослідження краю та історичного дослідження козацтва.
У 1860-х роках мешкав у Петербурзі, де займався літературною та журналістською діяльністю. Перекладав твори Фенімора Купера та польських авторів. Певний час був завідувачем музею Петропавлівської фортеці. Помер 1875 року.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський народився в селі Ісківці на Полтавщині в родині дрібного шляхтича.
Після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, як тодішній дворянин, поступив на військову службу, але досить скоро розчарувався у кар’єрі військового і у 1847 році вийшов у відставку поручником. Певний час працював у канцелярії Воронезького губернатора, однак не знайшов себе і на державній службі.
У 1856 році на запрошення князя Костянтина Миколайовича взявся провести етнографічні студії рідного йому Придніпров’я. Завданням було об’їхати особисто прирічкові та приморські області та скласти їхні географічно-етнографічні описи. Протягом експедиції, Афанасьєв-Чужбинський опублікував низку матеріалів у модному тоді форматі «дорожних записок» в часописі «Морський збірник», які присвячені українському Придніпров’ю: «Загальний огляд на побут придніпровського селянина», «Поїздка на дніпровські пороги та на Запоріжжя», «Поїздка у низини Дніпра». Згодом свої напрацювання видав у збірнику «Нариси Дніпра». Афанасьєв-Чужбинський зокрема описав у своїй праці козацькі Січі на Дніпрі, лоцманську громаду з її побутом, традиціями та культурою; зробив детальний опис судноплавства Дніпром.
Другою його етнографічною роботою став збірник «Нариси Дністра», в яких дослідник описав свої мандри Бесарабією. Зокрема, у своїй роботі Афанасьєв-Чужбинський приділив велику увагу побуту українських та молдавських селян, єврейських громад, а також поселень німецьких, болгарських та швейцарських колоністів. Етнограф також багато говорить про старожитності краю, зокрема Хотинську фортецю, Турецьку криницю, скельно-печерні пам’ятки та кургани краю. В «Нарисах Дніпра» він постійно наголошує на важливості археологічного дослідження краю та історичного дослідження козацтва.
У 1860-х роках мешкав у Петербурзі, де займався літературною та журналістською діяльністю. Перекладав твори Фенімора Купера та польських авторів. Певний час був завідувачем музею Петропавлівської фортеці. Помер 1875 року.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
РОЗБУДУВАВ НАЙБІЛЬШУ УКРАЇНСЬКУ БІБЛІОТЕКУ: 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ЖИТЕЦЬКОГО
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
БУДІВНИЧИЙ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗНАВСТВА: 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Памʼяті ентомолога, пластуна Володимира Третяка
Вчений, турист, природолюб, який віддав життя за Україну
Володимир Третяк народився 11 вересня 1981 року в Івано-Франківську, дитинство провів у селі Угорники. Змалку захоплювався природою: читав, досліджував комах, мріяв про науку.
Навчався у Природничо-математичному ліцеї, грав у баскетбол, займався в МАН. Пластун гуртка «Грізлі», активний учасник мандрівок і таборів.
Закінчив Прикарпатський університет ім. В. Стефаника за спеціальністю «Біологія», згодом – аспірантуру з екології.
Досліджував мух-повисюх і фауну Карпат, співзаснував ентомологічне товариство «Тенакс-17» та журнал «Станіславівський натураліст». Понад 15 років працював асистентом кафедри біології та екології.
Любив гори й подорожі, працював менеджером і провідником у турклубі «Похід в гори», піднімався на вершини в різних країнах світу.
27 лютого 2022 року був мобілізований та направлений на Яворівський полігон. У ніч на 13 березня загинув внаслідок ракетного удару. У нього залишилися дружина Ольга, донька Тетяна та батько.
Вічна пам'ять!
Фото: PohodVGory, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Вчений, турист, природолюб, який віддав життя за Україну
Володимир Третяк народився 11 вересня 1981 року в Івано-Франківську, дитинство провів у селі Угорники. Змалку захоплювався природою: читав, досліджував комах, мріяв про науку.
Навчався у Природничо-математичному ліцеї, грав у баскетбол, займався в МАН. Пластун гуртка «Грізлі», активний учасник мандрівок і таборів.
Закінчив Прикарпатський університет ім. В. Стефаника за спеціальністю «Біологія», згодом – аспірантуру з екології.
Досліджував мух-повисюх і фауну Карпат, співзаснував ентомологічне товариство «Тенакс-17» та журнал «Станіславівський натураліст». Понад 15 років працював асистентом кафедри біології та екології.
Любив гори й подорожі, працював менеджером і провідником у турклубі «Похід в гори», піднімався на вершини в різних країнах світу.
27 лютого 2022 року був мобілізований та направлений на Яворівський полігон. У ніч на 13 березня загинув внаслідок ракетного удару. У нього залишилися дружина Ольга, донька Тетяна та батько.
Вічна пам'ять!
Фото: PohodVGory, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
АМАТОР, ЯКИЙ ВІДКРИВ ТРИПІЛЛЯ
Сьогодні минає 176 років з дня народження відомого українського археолога чеського походження, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойка.
Вікентій Хвойка народився в чеському селі Семін в родині збіднілих шляхтичів. Навчався в комерційному училищі в чеському Хрудімі, згодом жив в Празі.
В 26 років перебрався до Києва працювати вчителем, також пробував себе у сільському господарстві - вирощував хмель та чеський сорт проса “росичка.”
У 1890-х роках як аматор цікавиться археологією та зближується з метрами цієї справи Хведором Вовком та Володимиром Антоновичем. Став активним учасником Товариства шанувальників старовини та мистецтва. Бере активну участь в розкопках палеолітичних стоянок на Київщині.
У 1896 році під час розкопок біля села Трипілля на Обухівщині Хвойка здійснив світове відкриття пам’яток трипільської культури. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (IV-III тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.
На думку археолога, віднайдена ним трипільська культура була автохтонною - це пращури слов’ян, землеробська цивілізація, що походила від арійських племен, що мешкали впродовж століть в районі Середнього Подніпров’я. Хвойка доводив, що в цьому регіоні з доісторичних часів проживало населення, одним з наступників якого в майбутньому стала "південно-східна гілка" слов’ян.
Також Хвойка досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II—V століття) культур. Також проводив археологічні дослідження балканських народів.
Він брав активну участь у підготовці та проведенні археологічних виставок 1897 і 1899, експонати яких стали основою археологічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. Помер у 1914 році. Похований на Старому Байковому кладовищі.
Сьогодні минає 176 років з дня народження відомого українського археолога чеського походження, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойка.
Вікентій Хвойка народився в чеському селі Семін в родині збіднілих шляхтичів. Навчався в комерційному училищі в чеському Хрудімі, згодом жив в Празі.
В 26 років перебрався до Києва працювати вчителем, також пробував себе у сільському господарстві - вирощував хмель та чеський сорт проса “росичка.”
У 1890-х роках як аматор цікавиться археологією та зближується з метрами цієї справи Хведором Вовком та Володимиром Антоновичем. Став активним учасником Товариства шанувальників старовини та мистецтва. Бере активну участь в розкопках палеолітичних стоянок на Київщині.
У 1896 році під час розкопок біля села Трипілля на Обухівщині Хвойка здійснив світове відкриття пам’яток трипільської культури. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (IV-III тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.
На думку археолога, віднайдена ним трипільська культура була автохтонною - це пращури слов’ян, землеробська цивілізація, що походила від арійських племен, що мешкали впродовж століть в районі Середнього Подніпров’я. Хвойка доводив, що в цьому регіоні з доісторичних часів проживало населення, одним з наступників якого в майбутньому стала "південно-східна гілка" слов’ян.
Також Хвойка досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II—V століття) культур. Також проводив археологічні дослідження балканських народів.
Він брав активну участь у підготовці та проведенні археологічних виставок 1897 і 1899, експонати яких стали основою археологічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. Помер у 1914 році. Похований на Старому Байковому кладовищі.
ВІДКРИВАЧ СКАРБІВ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ: 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
15 січня відзначаємо 155-річчя з дня народження українського науковця, дослідника Сходу та мовознавця, перекладача та літератора Агатангела Кримського. Про складний життєвий та науковий шлях відомого українського вченого у нашій каруселі.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida